Закон „Про засади державної мовної політики" прийнятий Верховною Радою України в так званому другому читанні 3 липня 2012 р.; 31 липня, всупереч твердим публічним запевненням не підписувати, його підписав Голова Верховної Ради В. Литвин, а 8 серпня, попри приспані сподівання громадськости, – Президент України В. Янукович. Цей Закон ухвалювався у Верховній Раді з безпрецедентними порушеннями Конституції України й з небаченою кількістю процедурних і регламентних зловживань.
І. Правова оцінка. Експерти відзначають, що на стадії законопроєкту документ негативно оцінений у висновках усіх профільних установ НАН України – Інституту мовознавства (16 вересня 2011 р.); Інституту української мови (22 вересня 2011 р.); Інституту політичних та етнонаціональних досліджень (22 вересня 2011 р.); Інституту держави й права (5 вересня 2011 р.); Українського мовно-інформаційного фонду (9 вересня 2011 р.); Академії наук Вищої школи (16 вересня 2011 р.); Інституту філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка (20 вересня 2011 р.).
Законопроєкт Кивалова-Колесніченка зазнав нищівної критики у висновках органів державної влади України, а саме: Міністерства фінансів України (9 вересня 2011 р.) та Міністерства юстиції України (27 вересня 2011 р.), Комітетів Верховної Ради України – з питань культури і духовности (23 вересня 2011 р.) та з питань бюджету (3 листопада 2011 р.), а також Головного науково-експертного управління Верховної Ради України (23 травня 2012 р.). На слуханнях, проведених Комітетом з питань культури і духовности Верховної Ради України (20 червня 2012 р.), законопроєкт „Про засади державної мовної політики" визнано таким, що не відповідає вимогам Конституції України і потребує докорінної концептуальної переробки. Під час розгляду законопроєкту в першому читанні 5 червня ц. р. порушено ст. 102 Закону України „Про Регламент Верховної Ради України": законопроєкт голосувався без обговорення його основних принципів, положень, критеріїв та структури. При цьому голосування здійснювалося з порушенням ст. 84 Конституції України, яка вимагає особистого голосування кожним народним депутатом.
У відкритому листі до Президента, за дорученням 72 інститутів громадянського суспільства, професори В. Василенко, Л. Масенко та В. Панченко відзначають, що „з погляду права і факту, обговорення, голосування й ухвалення мовного законопроєкту в другому читанні не відбулося і не могло властиво відбутися, оскільки головний комітет, відповідно до положень глави 20 Закону України „Про Регламент Верховної Ради України", продовжував працювати над його підготовкою до другого читання у зв'язку з великою кількістю поправок (понад 2000). Саме тому законопроєкт не був (і не міг бути!) завізований головою профільного комітету, керівником секретаріяту цього комітету, керівниками юридичного і редакційного апарату Верховної Ради, як того вимагає ч. 1 ст. 117, а також не був (і не міг бути!) розданий народним депутатам „не пізніше як за десять днів до дня розгляду цього законопроєкту на пленарному засіданні Верховної Ради". Через брак підготовленого до другого читання законопроєкту неможливо було виконати вимоги ст. 119 регламенту щодо постатейного обговорення і голосування поправок на основі порівняльних таблиць та узгодити остаточний текст закону. Отже, народні депутати проголосували за документ, якого в правовому сенсі не існує, за документ-фантом, до того ж – знову з порушенням ст. 84 Конституції України".
На підставі поданих оцінок вважати цей документ легітимним неможливо. Його легітимність підірвана суцільним шахрайством. Нав’язати цей Закон українському суспільству можна лише одним способом – з лихої волі владним диктатом. У такому разі, просування шахрайського для суспільства закону є просуванням шахрайської за своєю суттю диктатури влади.
ІІ. Колоніяльно-шовіністичний рецидив. Пропихувачі „Закону" брутально, нахабно й виклично знехтували думкою власне української громадськости й кваліфікованого експертного середовища. Після незаконного голосування чужими картками, один із лідерів Партії регіонів злорадно вигукнув: „Оцініть красу гри – ми їх розвели, як кошенят". Саме так – „розвели" мільйони українців, не спитавши їхньої думки, не запропонувавши публічного обговорення, знехтувавши суспільною дискусією. Отож українці для Партії регіонів, комуністів та їх оплачених сателітів перетворені цим актом недоброї волі на нерозумних тварин з такою ж недостойною їхньої уваги й пошани мовою. Ухвалення цього Закону стало відкритим й агресивним ствердженням лихої сили, що дедалі брутальніше запановує в новітній Україні.
Чи можемо мати сумнів, що справа, яка чиниться брутально, незаконно, з недоброї волі до україномовної частини населення, може бути богоугодною для решти громадян України? Історичний досвід пропонує тут цілком однозначні приклади, особливо трагічні для ХХ століття. Гітлер по-своєму хотів добра німецькому народу, але для цього, вважалося, треба пожертвувати добром євреїв та інших унтерменшів. Ленін зі Сталіном взагалі хотіли комуністичного блага для всього світу – треба було тільки пожертвувати „ворожою до людства буржуазією", „ворогами народу". Але ще й до них, у ХІХ столітті в багатьох державах світу панував шовіністичний дух, і всі, хто ним проймався, знали, що задля великого імперського блага, не гріх застосувати недобру волю до непокірних інородців. Як правило, починалося однаково – з обмеження культурно-мовних прав корінного, автохтонного, населення.
З подібною метою, наприклад, впроваджувався циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва 1863 р. про заборону видання підручників, літератури та книжок релігійного змісту українською мовою, якої „не было, нет и быть не может". 1876 р. імператор Олександр II видав Емський указ про заборону ввозити до Росії будь-які книжки і брошури, написані „малоросійським наріччям", друкувати оригінальні твори та переклади українською мовою, влаштовувати сценічні вистави, друкувати українські тексти до нот і виконувати україномовні музичні твори. Цим же циркуляром встановлювалося правило призначати в Україну вчителів-великоросів, а українців спроваджувати на вчительську роботу в Петербурзький, Казанський, Оренбурзький округи. Це правило діяло й за радянської влади – аж до проголошення Україною незалежности 1991 р. Як наслідок, за понад 100 років з України виселено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну „відряджено" на постійне проживання стільки ж росіян. 1910 р. за наказом уряду Столипіна закриваються всі українські культурні товариства, видавництва, забороняється послуговуватися українською мовою публічно, створювати будь-які неросійські клуби.
Саме такою була шовіністична воля імперської влади в Росії. Її самовпевнена пиха викликала роздратування й незадоволення серед неросійських народів. Політика „обрусєнія" проводилася, скажімо, щодо підросійської Польщі чи кримськотатарського народу. Немає сумніву, що саме за шовіністичну волю поплатився й російський народ, вкинутий в комуністичні жорна 1917 р. Недобра воля у державній політиці – це завжди бумеранг, він раніше чи пізніше повертається туди, звідки вилетів. Інша річ, що за той час може зникнути якийсь малий народ. Наведемо пропозиції до „поліпшення життя вже сьогодні", запропоновані 1914 р. полтавським губернатором фон Багговутом міністру внутрішніх справ Росії. Вони надто красномовні й повчальні до сьогодні: „На посади вчителів призначати по можливості тільки великоросів. На посади інспекторів і директорів народних училищ назначати винятково великоросів. Будь-якого вчителя, що виявив нахили до українства, негайно усувати. Скласти правдиву історію малоросійського народу, в якій пояснити, що „Україна" – це „окраїна" держави в минулі віки. [... ] особливу увагу звернути на сільське духівництво та його політичні переконання. На чолі єпархій ставити архієреїв винятково великоросів, до того ж твердих та енергійних. Найкрутішим чином впливати на тих священиків, які заражені українофільством... Потрібно взятися за семінарії й викорінити з них дух українства. [... ] потрібно фінансувати газети в Києві, Харкові, Полтаві, Єкатеринославі й т. д. з метою боротьби проти українства. У газетах доводити тотожність великорусів з українцями й пояснити, що малоросійська мова сформувалася шляхом полонізації. Пояснити, що ніколи українського народу не було. Доводити необхідність великоруского язика як загальнодержавного і літературного й що малоросійський, як простонародний, не має ні літератури, ні майбутнього. Всіма способами викорінити вжиток назв „Україна", „український". [... ] Старатися, щоб євреї не прилучалися до українського руху, виселяти їх із сільської місцевості, не створювати нових містечок і заважати економічному росту єврейства. Взагалі не допускати на різні посади людей, які будь-коли хоч в далекому минулому мали стосунки з українським елементом".
Чи не цей документ лежить в основі сучасної кадрової політики в Україні? Адже очолюють всі ключові для держави міністерства призначені великороси, які демонстративно нехтують державною українською мовою. З огляду на кадровий та етнічний склад нинішньої київської влади мусимо зробити висновок, що зазначені царським губернатором рекомендації для боротьби з українським народом досягли свого повного успіху за останні два роки нібито суверенної України. Чи це не є виявом окупаційного характеру влади?
Зібрані сотні документів про те, як віками запопадливо й жорстоко проводилася державна політика знищення української мови й культурної визначености етносу. Це була цілеспрямована колоніяльна політика Російської імперії. Особливо ж жорстоко вона проводилася комуністичним режимом, під проводом якого деструкція українства набула геноцидного характеру.
Очевидно, така мовна політика творилася не з доброї волі щодо українців. Проблема в тому, що з відновлення української державности 1991 р. не відбувся повноцінний процес деколонізації й дерусифікації. Неможливо будувати демократичну українську державу на радянському колоніяльному фундаменті. Диктатура колоніяльної традиції виявилася значно живучішою, ніж могло видаватися. Держава не спромоглася розробити й запровадити програму постколоніяльної й постгеноцидної суспільної терапії, спрямованої на усунення комплексу меншовартости з публічного українського міського й сільського середовищ. Навпаки, нормою публічного дискурсу й далі є висміювання й глузування над українцями саме за їхньою етнічною ознакою. За останні три-чотири роки збиткування над національною гідністю українця стало чи не повсякденною нормою для безлічі телевізійних програм та російського кінопрокату. Гра в „дурного хохла" набирає державних обертів. Тисячі державних чиновників тепер без сорому і страху відкрито не тільки нехтують державну українську мову, але й знущаються над її носіями, принижують їх і залякують. Зла воля чиниться цинічно й відверто. Прийняття „Закону про мови" відбулося цілком у дусі колоніяльного дискурсу й давнього шовіністичного диктату.
ІІІ. Европейська мовна хартія. Підступність й облудність прийнятого Закону про мови полягає в тому, що його творці нібито звертаються до демократичного досвіду країн Европейського Союзу й посилаються на рекомендації Европейської хартії регіональних та міноритарних мов. Посилання на демократичні норми життя й політичні процедури стало для олігархічно-кланової влади кмітливим винаходом, новою політичною технологією – роби те, що хитро задумав, але називай це термінами й словами, властивими демократичному й правовому західноевропейському середовищу. Насправді за цією риторикою приховується відомий сталінсько-гебельсівський імператив: неправда, повторювана тисячі разів чинниками влади, перетворюється на правду в свідомості населення. Таким способом документ европейської демократії, що покликаний об'єднувати й гуртувати народи на основі захисту прав людини, політики в Україні перетворили на засіб протистояння, агресії й фрагментації Української держави. Хартія регіональних та міноритарних мов загалом не зобов'язувального, а рекомендаційного характеру для Европи. Її провідна іде – збереження загрожених мов, які потерпають від дискримінації. Проте вона жодним чином не спрямована на підрив державних мов у Европі. Навпаки, в ній підкреслюється важливість статусу державної мови.
Цікавий досвід Франції: при тому, що французька мова ніколи не була в становищі української, Франція підписала, але не ратифікувала Хартії. Кілька років тому з ініціятиви Інституту імені М. Монтен у Франції відбулася широка публічна дискусія на тему „Що означає бути французом"? У ході дебатів, що розпочалися в Паризькій військовій школі, тривали цілий рік і завершилися участю Президента Франції Ніколя Саркозі, французькі інтелектуали визначили десять основних пунктів французької ідентичности, які стосуються сучасної проблематики нації. У газеті „Le Figaro" від 2 листопада 2009 р. письменник та історик, член Французької академії Макс Галло під час обговорення визначив разом з іншими одним із пунктів ідентичности французьку мову: „Француз – це той, хто розмовляє французькою і народився на землі нації. Звідси й опір европейській Хартії регіональних мов. Адже йдеться не тільки про мову. В епоху зростання різноманітности походжень громадян ідеться про утвердження національної єдности". Пунктом першим визначено „право землі": „закони можуть змінюватися, але французом стаєш не за „правом крови", а за „законом землі".
Конституційна Рада Франції ухвалила, що Европейська хартія регіональних мов перебуває в прямій суперечності з Конституцією республіки, згідно з якою, жителі Франції мають статус її громадян, незалежно від походження чи мовного спілкування.
Зауважимо, що в Україні серед високопоставлених державних чиновників, впливових журналістів є й такі, які не те що не народилися „на землі нації", але й не мають українського громадянства. Як тут не згадати, що в уряді Азарова майже немає українців, а україномовні чиновники – виняток. Чи можемо вважати таку ситуацію нормальною? Звичайно, всі вони були і є промоторами ухвалення „Закону про мови", спекулюючи риторикою прав людини та Европейської хартії. Проте найпарадоксальніше те, що Хартію не ратифікувала Російська Федерація, в якій проживає багато корінних народів, мова яких справді загрожена знищенням, але ж саме винятково на Росію орієнтуються автори законопроєкту з Партією регіонів та комуністами, які проштовхнули Закон про мови. Лицемірству справді немає меж.
Промовистою є оцінка законопроєкту, надана Верховним комісаром Організації безпеки та співробітництва в Европі у справах національних меншин Кнутом Волленбеком, кий відзначав, що законопроєкт майже винятково стосується просування російської мови і не пропонує захисту мов менш чисельних нацменшин. „Такий підхід спотворює ціль і призначення міжнародних інструментів з питань прав людини та прав національних меншин, учасником яких є Україна, зокрема, Европейської хартії регіональних і міноритарних мов та Рамкової конвенції про захист національних меншин". Це призведе не до зменшення, а до збільшення напруги в суспільстві між представниками різних мовних груп, вважає К. Волленбек. Але, звичайно, це не спинило лихої волі авторів законопроєкту – лицемірних захисників „прав людини".
На переконання україномовної спільноти, реалізація положень Закону про засади державної мовної політики неминуче призведе до відновлення повномасштабної русифікації, яка не припинялася й раніше, хіба зменшила темпи. Закон відкриває шлях тотальній русифікації електронних ЗМІ, кінопрокату, реклами, бізнесу, освіти, науки, мистецтва, спорту та інших сфер суспільного життя. В Україні оголошено щоденну війну на знищення українського духу й перетворення його на малоросійський і великоросійський. У кращому разі, участь українства за такого політичного диктату може деякий час втриматися на рівні „галицького гетто". Ухваленням Закону „Про засади державної мовної політики" влада остаточно й незворотно довела свою нелегітимність. Ці хлопці і дівчата гуртуються не за нормами Конституції, а за звичаями банди, тому слід підкреслити: вся влада в Україні від сьогодні незаконна", – написав в „Українському тижні" Юрій Макаров. Інший український інтелектуал – Юрій Андрухович – висловлює таку ж думку: „Це один із найрішучіших кроків теперішнього окупаційного керівництва у виконанні того плану, що його вони так старанно втілюють, дорвавшись до абсолютної влади у 2010 році [... ] дуже відвертий удар по самих підвалинах української державної незалежності, по її символічно-смисловому наповненні". Подібну оцінку незаконному Закону дають Микола Рябчук, Оксана Забужко, Максим Стріха, Ярослав Грицак та багато інших відомих в Україні та поза її межами людей науки й мистецтва. Безперечно, що цей Закон тепер служить для розпалювання ксенофобських настроїв у суспільстві.
Негативну оцінку висловила Асоціяція єврейських організацій і общин України (Ваад).: „Закон „порушує громадський консенсус щодо мовного питання, призводить до суспільного протистояння, розв'язує руки тим, хто намагається взагалі вилучити українську мову з обігу у регіонах, де є більше 10 % іномовного населення". [...] „Автори законопроекту борються за те, щоб громадяни не розмовляли українською мовою, не вивчали її й не користуватися нею, натомість дають значні преференції російській мові". [... ] „На наш погляд, законопроект не вирішує проблем з мовами національних меншин, натомість суперечить Конституції України та положенням Європейській хартії регіональних та міноритарних мов та Рамковій конвенції стосовно національних меншин".
Таким чином, на 22-му році незалежности виникла реальна загроза втратити українську мову, українську самоідентифікацію й українську державу.
ІV. Підбурювання до ксенофобії. Після прийняття сумнозвісного Закону набуті за попередні роки незалежности форми толерантности між російськомовним та україномовним населенням починають руйнуватися саме з волі, недоброї волі, державних чиновників та особливо заповзятих у шовінізмі політиків. В Інтернеті на сайті „Української правди" опубліковано інтерв'ю з Кахою Бендукідзе, членом грузинського уряду, ректором Тбиліського вільного університету. Він згадує свій візит до українського міністра промисловости, який у присутності Бендукідзе сказав людині, яка звернулася до нього українською: „Не надо говорить со мной на етой собачей мове". Грузинський політик і економіст прокоментував цю ситуацію так: „Мало того, що міністр промполітики нічим насправді не займається, так він ще й ображає мову країни, в якій живе. Це вкрай дивує".
Мер міста Одеси, який ходив на вибори під гаслом „Бог і Росія", розпорядився перевести всі україномовні школи в режим двомовних. Це в ситуації, коли, згідно з переписом 2001 р., в Одесі – 623 тисячі українців і 291 тисяча росіян. У російськомовних школах таких класів не відкрили. Мер взагалі заборонив подавати йому документи українською. Хоча навіть за новим законом українська мова є державною і має найвищий статус серед решти. Як зауважує О. Гаврош: „Сьогодні в Одесі українські організації знову переслідуються, їхніх лідерів чекають публічне паплюження і навіть фізичні розправи". Резонансною на всю Україну стала смерть студента Максима Чайки та спалення авто Сергія Гоцуляка. Депутат Одеської міської ради, який наполегливо бореться за регіональний „язик", публічно заявив: „Много в Одессе хохлов розвелось. Судоплатова на вас нету!" „Ось вам і хвалена одеська „толерантність". А насправді – печерний шовінізм" (О. Гаврош).
Прикладів печерної українофобії, на жаль, можемо знайти тисячі й тисячі. Звичайно, ненависть до української мови та її носіїв викликатиме симетричну реакцію – русофобію і так далі. Зовсім не випадково „Закон про мови" проводиться в контексті особливої турботи про російську мову та „соотечественников", яку виявляє російська влада Путіна-Медведєва. Нещодавно (у вересні 2012 р.) прем'єр-міністр Російської Федерації Медведєв закликав „Русский мир" готувати „язык" до наступу й заявив, що „Росія повинна займати наступальну позицію в поширенні рускої мови у світі". Він підкреслив, що дуже важливою є робота щодо підтримки російськомовного населення за кордоном та поширення „Русского мира".
Проблема відвертого нищення української мови й культури не зникала ніколи, а тепер вкрай загострилася. ЗМІ й телерадіопростір, де формується публічна сфера, видаються катастрофічними для усього українського: у ЗМІ – на одне українське видання чотири російськомовні, телерадіопростір майже повністю захоплений російськомовними програмами. Розглядаючи навіть побіжно ситуацію щодо державности української мови, зрозуміло, що примусове зросійщення українського народу продовжується, оскільки не створено доконечних умов для всебічного розвитку та функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя України. Судячи з того, що відбувається в нинішніх умовах, сучасна влада в Україні повертається до сумної й трагічної для українців політичної практики, спрямованої на підрив конституційного статусу української мови як державної, що призведе до витіснення її з публічного вжитку на більшій частині території держави.
Отже, йдеться про політичний демонтаж базових засад і перспектив існування українського народу як такого. Прийняття мовного закону – це створення законодавчої основи для лінгвоциду українського народу. Якщо розгорнути понятійний контекст, то лінгвоцит – це частина етноциду, а етноцид – частина геноциду. Тобто йдеться про геноцид, тільки в новітній формі культурно-мовної експансії. Цей підхід, до речі, цілком збіжний з визначенням геноциду, яке було зроблене автором цього поняття – Рафаелем Лемкіним, хоча на асамблеї ООН, під тиском СРСР прийняте інше формулювання.
Згідно з ідеєю Р. Лемкіна (колись випускник Львівського університету Яна Казимира), поняття „геноцид" наголошує не так на знищенні нації фізичними засобами, як фіксує знищення однієї нації іншою будь-якими засобами. Масове вбивство – це лише спосіб закінчення геноциду, але не його мета. Мета полягає в тому, щоб знищити етнос чи націю як такі. 1944 р. Лемкін писав, що геноцид – „це скоординований план різноманітних дій, мета кого – зруйнувати сутнісний фундамент життя національних груп у прагненні знищення самих груп".
Р. Лемкін обґрунтовував, що в колоніяльній практиці геноцид мав дві фази: „Перша – руйнування національного способу життя підлеглої групи; друга – пересадження національного способу життя окупанта". На прикладі французької політики в Алжирі Лемкін писав, що „мета геноциду полягала в тому, щоб інтегрувати алжирців у Французьку республіку й запобігти визволенню алжирців з колоніяльного правління".
Таким чином, Україна вступила в нову фазу свого історичного буття, головним фактором якого стає брак державної підтримки української мови. Натомість рельєфно проступає лиха воля облуди й ненависти, що загніздилася на вищих щаблях державної влади. Підступами, з неприхованою брутальністю в ставленні до українства, вона сіє зерна ненависти та розбрату в суспільстві, роздмухує ксенофобію, очікуючи, щоб український етнос остаточно розвіявся на манівцях неоімперського кримінально-олігархічного блуду. Проте лиха воля завжди неминуче пожинає бурю. Від української громадянської волі залежить тепер не лише збереження мови й культури, але й перспектива свободи людини, демократії й пошанування людської гідности.
Анатолій КАРАСЬ